У кожного з нас бувають дні, коли втома бере своє. Ви заходите в салон комунального транспорту з важкими сумками, рюкзаком чи просто з бажанням посидіти — і це нормально. Але є речі, які на перший погляд здаються дрібницями, а насправді сильно впливають на комфорт інших.
Одна сумка, покладена на сидіння. Один рюкзак, залишений на плечах у переповненому салоні. Один пакет, що зайняв місце, де могла б сісти людина. Одна пара ніг — на сидінні. І ніби нічого критичного, але вся атмосфера — вже інша.
Комунальний транспорт — це спільний простір. І що більше нас у ньому — то більше значення має кожна дія. Ваш рюкзак на плечах — це комусь у груди. Ваша сумка — замість місця для іншого.
Особливо болісно це видно, коли батьки дозволяють дітям стояти на сидіннях у взутті. Можливо, це здається дрібницею саме в цей момент. Але пізніше на цьому місці буде сидіти інша людина — пенсіонерка, школярка чи просто хтось у світлій одежі. І ця дрібниця для когось стане неприємністю.
Тому є прості правила. Наплічник — не на плечах, а в руках чи під ногами. Сумка — не на сидінні, а біля себе. Сидіння — для людей, навіть якщо ці люди ще не зайшли.
Це не лише про чистоту. Це — про повагу. До інших, до себе.
🚫 Так, ці вимоги прописані й у Правилах користування:
- п. 8.2.9 — не затримуватись біля дверей і не блокувати прохід поклажею;
- п. 8.2.10 — не класти речі на сидіння та в проходи;
- п. 8.2.13 — знімати рюкзаки під час поїздки;
- п. 8.3.14 — не торкатися сидінь взуттям, не ставити на них речі або дітей у взутті.
Але навіть якби цих пунктів не було — все це залишається справою елементарної людяності. Бо зручна поїздка — це не лише про маршрут, графік чи кондиціонер. Це ще й про те, чи подумали ми: як після нас буде іншим?
Комунальний транспорт — не мій особистий простір. Це спільний простір для сотень пасажирів щодня. І в ньому вистачить місця для всіх, якщо ми не робитимемо його меншим.
